До двадцяти вивезень щодня: Історія ветерана 125-ї бригади тероборони про медичну допомогу воїнам на лінії фронту.

В цивільному житті Ярослав Мельничук – лікар-дантист, але після початку повномасштабного вторгнення він став частиною 125 бригади ТрО. Чоловік зайняв пост керівника медичної служби, проводив хірургічні втручання та брав участь в евакуації воїнів з передової.

Про це медик хірург-стоматолог і ветеран 125 бригади ТрО Ярослав Мельничук розповів в інтерв’ю Суспільному.

Отримання батьківського благословення іконою

В ніч вторгнення Ярослава розбудили близькі та попросили включити телевізор.

“Я жив звичним життям: надавав консультації пацієнтам, оперував. У той день у мене був запланований щільний робочий графік. Частина пацієнтів подзвонила та відмінила візит. Приймав тільки з гострим болем. Я планував відправити батьків за кордон або хоча б в Карпати. У віддалених Карпатах є село, де вони могли б перечекати скрутні часи. На якийсь час вони туди поїхали. Але мій батько – наполегливий чоловік, сказав: “Не хочу я цього всього, повертаюся до Львова”. Мама також згодом повернулася”, – згадує чоловік.

За його словами, у перші дні повномасштабної агресії відчувалася тривога. І він, як лікар, який здатний опановувати свої емоції, заспокоював інших.

“Я прагнув донести до всіх таку ідею: “Так, розпочалася війна, але в нас є Збройні Сили, вони дають відсіч ворогу, а наше завдання – працювати на оборонну промисловість та наповнювати державну казну”. Я не вірив у війну. Я вважав, що це буде звичайна москальська демонстрація сили. Я був цілком впевнений, що все під контролем, що в нас є повністю підготовлена армія, що президент зберігає спокій”, – пригадує Ярослав.

Попри це, лікар вирішив, що його місце – в Силах оборони. Тому він відправився у ТЦК. Тим більше, що він походить з сім’ї, яка колись воювала в січових стрільцях. А бабуся Ярослава Мельничука була зв’язковою УПА і рідною сестрою охоронця генерала Шухевича Любомира Полюги.

Чоловік згадує, що черги біля ТЦК були довгі, йому довелось простояти там цілий день, доки він не зайшов всередину.

“Там дізналися, що я – стоматолог. Сказали, що мене немає куди направити, і попросили піти. Мене з військкомату відправили. Зараз, якщо розповісти, ніхто не повірить у ці історії. А тоді був надмір людей”, – розповідає ветеран.

Але біля входу в ТЦК на таких, як він, чекав рекрутер з підрозділу територіальної оборони.

“Я виходжу за ворота, а там стоїть якийсь чоловік і запитує, чи взяли. Я відповідаю: “Не взяли”. А він: “Ось тобі адреса, їдь туди, тебе візьмуть у ТрО”. На той час я був зовсім далекий від армії та не знав, що таке ТрО, але поїхав”, – згадує медик.

Так Ярослав став військовослужбовцем медичної служби 125 бригади територіальної оборони. Про свою мобілізацію батькам повідомив тільки перед відправкою в зону бойових дій.

“Батько щось підозрював, тому що я постійно кудись зникав. А вже безпосередньо перед від’їздом у зону бойових дій я зізнався. Хтозна, як би все склалося, і не попрощатися з батьками – це теж важливий момент. Батьки зняли зі стіни ікону, благословили мене, і наступного дня я поїхав”, – розповідає Ярослав.

Ярослав Мельничук під час служби в ЗСУ. З архіву Ярослава Мельничука

Вітаю, ви стоїте на чолі медичної служби

Новоутворений батальйон територіальної оборони направився у Харківську область, де вже закінчувалися бойові зіткнення.

“Нас відправили туди як недосвідчених, без бойового досвіду. Поблизу Богодухова були наші перші позиції та перші бойові задачі. Там же був перший поранений. Але легкий, що я навіть не запам’ятав його обличчя”, – розповідає медик.

А ось важкі травмування почалися вже в лютому 2023 року, коли підрозділ увійшов до Бахмута.

Ярослав Мельничук розповідає, що посаду начальника медичної служби свого, 218 батальйону, він отримав несподівано. Спершу його призначили старшим бойовим медиком роти, оскільки офіцерських посад не було, а чоловік хотів воювати.

“Одного дня комбат покликав мене до себе і сказав: “Вітаю, від сьогодні ви начальник медичної служби”. Мене ніхто не питав. Це було для мене несподіванкою”, – говорить чоловік.

І додає, що в нього була прекрасна команда медиків.

“Так трапилося, що вони всі самі прийшли до нас у підрозділ. Я приймав на роботу тільки Кнопку. Вона прийшла до мене. Я дивлюся: маленька, тендітна. Що ти забула на війні? Вирішив її трохи знеохотити, щоб не лізла, куди не треба. В результаті виявилося, що вона стала однією з рушійних сил у медичній службі. Всі інші вже були. Усі – молоді, усі – вмотивовані”, – згадує лікар.

Ярослав Мельничук із посестрами. З архіву Ярослава Мельничука

У Бахмуті медична служба підрозділу працювала у складі евакуаційних груп 93 бригади ЗСУ.

“Ми працювали в евакуаційних групах. Я, як щелепно-лицевий хірург, час від часу оперував поранених в обличчя на стабілізаційних пунктах або в Дружківці. Їздив на евакуації. Сідали в автівку, отримували сигнал: точка евакуації там-то. Приїжджали, забирали загиблих і поранених. І вилітали звідти якомога швидше. Іноді в одну машину могли напхати до десяти людей. Це траплялося, коли евакуацій не було дуже довго. Ми приїжджали, напихали в авто всіх, як оселедців у бочці, і тікали звідти”, – розповідає Ярослав.

Таких виїздів могло бути від десяти до двадцяти на день.

“У мене на голові – розбиті автівки, які потрібно полагодити, евакуація поранених, відстеження їх по різних лікарнях, тому що вони губилися, а потрібно було чітко доповісти командиру: стільки поранених, стільки загиблих, тіла знаходяться там-то, поранені – там-то, проводяться такі-то лікувальні заходи. І цей звіт потрібно було подавати щовечора. Я міг повернутися о десятій вечора і до другої-третьої ночі складати звіти та доповіді. Дві години поспати і зранку їхати на евакуацію”, – розповідає ветеран.

Позивний – Грім

Свій позивний ветеран обрав на честь домашнього улюбленця – песика на ім’я Грім.

“Спочатку мій позивний був Млин, тому що я Мельничук. Але в підрозділі був командир з позивним Клин. Коли викликали по рації, не могли зрозуміти, кого треба – Млина чи Клина. Тому я змінив позивний”, – розповідає Ярослав.

За його словами, Грім – це козацьке прізвисько, яке колись придумали разом із батьком.

“Зараз це прізвисько має татів пес, великий і лютий кане-корсо. Точніше, він дуже добрий, але виглядає великим і злим. Перше, що спало мені на думку, використати його ім’я як позивний. Мені подобається. Я завжди був гучним, голос дзвінкий. Завдання потрібно ставити чітко. Тому і Грім”, – каже ветеран.

І додає, що батьки, коли дізналися про це, посміялися.

Ярослав Мельничук під час служби в ЗСУ. З архіву Ярослава Мельничука

День народження на війні

Про своє 34-річчя у 2022 році чоловік забув. Тоді новостворений підрозділ був на навчаннях, і всі були дуже заклопотані.

“Я геть забув, що в мене день народження, поки хтось не подивився в мою особову справу. Не знаю, чому в них виникла така ідея. Але хтось подивився, і весь колектив привітав мене з днем народження. А в мене було стільки роботи та завдань, які потрібно було вивчити, запам’ятати та навчитися виконувати, що я не пам’ятав. Мені принесли маленький тортик. Наступного дня я попросив маму спекти великий львівський пляцок”, – розповідає Ярослав.

35-річчя вже відзначав у Серебрянському лісі. Того дня домовилися із сусідніми підрозділами про можливість відпочити, якщо не буде багато роботи.

“Я нишком, щоб комбат не знав, придбав м’яса в Краматорську, замаринував. І в одній зі зруйнованих будівель ми насмажили шашликів, дівчата зробили салати. Кнопа навіть якихось кульок примудрилася знайти. Так і відсвяткували, щоб ніхто не знав і не чув. Нас там було 5-6 осіб”, – згадує медик.

А ось своє 36-річчя не святкував зовсім. Це був період, коли ветеран повернувся додому.

“Я не хотів жодних розваг. Я не міг собі навіть уявити, як це – святкувати. Мої побратими воюють, гинуть. Як можна святкувати?” – каже він.

Ярослав Мельничук під час служби в ЗСУ. З архіву Ярослава Мельничука

Повернення з війни

Зараз Ярослав повернувся до праці в Дрогобицьку міську лікарню, а також має приватну стоматологічну практику, і його часто запрошують оперувати щелепно-лицеві ушкодження. Але, за його словами, повернення з війни було затяжним і складним.

“Найважче після повернення з війни – це адаптуватися до цивільного життя. Найскладніші – перші пів року. Дуже важкі для кожного ветерана, а також для дітей, батьків і дружин ветеранів, які поруч. Кожен знаходить свій метод впоратися з цим, тому що ПТСРПосттравматичний стресовий розлад (ПТСР) — це хронічний розлад психічного здоров’я, що може розвинутися після травматичної події. є у кожного. Немає жодного військовослужбовця, який побував у зоні бойових дій, і це не залишило б на ньому відбиток”, – каже він.

Згадує, що перші два тижні після демобілізації дивувався, що почувається нормально і не відчуває жодного ПТСР. Але дуже швидко зрозумів, що це не так.

“Загострене почуття справедливості. Постійні нічні кошмари. При тому, що на фронті цього не було. Там навіть не було нежиті. Все здоров’я вмить починає руйнуватися. Імунітет на нулі. Якісь незрозумілі пневмонії, незрозумілі хвороби, постійні травми. Ти не розумієш, що з тобою відбувається, тебе все дратує. Єдині, з ким ти можеш порозумітися, – це твої побратими, бо тобі здається, що тільки вони здатні тебе зрозуміти”, – розповідає ветеран.

Ярослав знайшов своє відновлення в спортзалі.

“Я усвідомив, що мені потрібно максимально відсторонитися від усього, що мене оточує, не слухати людей, які не мають відношення до війни. У залі я тягаю залізо, ходжу на плавання. Ще хотів відновити заняття єдиноборствами. Але зараз у мене дуже багато роботи. І це добре. Я до війни не був таким спокійним, як зараз”, – каже лікар хірург-стоматолог та ветеран 125 бригади ТрО Ярослав Мельничук.

Source: topnovyny.lviv.ua