У “пастці кепок”: оповідь художника й бійця Івана Губенка про креативність.

У львівському просторі INDEX Інституту документування та комунікації 5 листопада пройде відкриття виставки Івана Губенка — художника, що походить із Кривого Рогу, а нині є військовим.

Ці живописні роботи та військові ескізи демонструються вперше. В центрі сюжету більшості з них — оповіді про чоловіків, які ніби застигли у просторі віддаленої місцевості. Місця, з якого вони не рушать — ані з чужої, ані зі своєї волі. Ці чоловіки вростають в ландшафт, стаючи його частиною.

У цьому інтерв'ю Іван Губенко ділиться тим, як зародився цей образ і як він змінився з новим для нього досвідом військової служби.

Іван Губенко. Анастасія Телекова/надано художником

Іване, розкажіть, будь ласка, як ви почали займатися живописом і чому в більшості ваших сюжетів головними героями стають хлопці з околиць?

Я з сім'ї художників: мій батько — художник, вітчим теж художник і моя бабуся також. Вона була вчителем креслення та малювання. Власне вона навчала мене малювати. Тож живопису я почав навчатись у 12 років, саме тоді з'явилось розуміння, що я хочу цим захоплюватись.

Щодо хлопців… Я з Кривого Рогу. Звідти всі мої пейзажі. Це все, що ви бачите, — криворізькі мотиви. І хлопці теж із Кривого Рогу. Моє місто — індустріальне, надзвичайно орієнтоване на режим роботи, це місто робітників шахт, заводів і таке інше. Певною мірою все це вплинуло на той типаж людини, який виник у моїх роботах. Головним у цьому образі є кепка. Одного разу я звернув увагу на те, що багато тамтешніх чоловіків чомусь носять саме кепки. Для мене цей елемент одягу взагалі якийсь непрактичний, я не дуже розумію, що воно зігріває. Але це виразно графічний і помітний образ, тому я замислився. У мене в пам'яті був такий чіткий яскравий образ: зима, автобусна зупинка, скупчення людей, які їхали на фабрику. І ці люди були немов ворони на снігу. Якщо на них подивитися згори, то саме так вони виглядали. Тоді я створив свою першу роботу на цю тему і назвав її "Кепки".

Можна приблизно назвати всю цю сукупність людей сірою. Всі вони один на одного схожі, живуть одним ритмом, одним способом життя, одними цінностями. Я зростав в оточенні таких людей, хоча ніколи не належав до їхнього кола. Зовні вони здаються дуже грубими, обмеженими в поглядах, у прагненнях, але в мене завжди є надія та думка про те, що всі вони можуть перемкнутися на щось ліричне. Зупинитися, подивитися навколо, зійти з цих щоденних сірих рейок хоча б на мить, щоб побачити красу. Мені в полотнах хочеться знайти та показати якусь окрему рису, окрему драму чи трагедію, навіть додати якоїсь романтичності. У цих кепках я намагаюся це відтворити.

А чому саме чоловіки? Мені хотілося створити узагальнений образ. Відтворювати жінок через таку загальну складову мені важче. Всі мої жінки на полотнах — кохані та близькі. Це дуже особиста прив'язаність, з якою мені важко дистанціюватися. Хоча, звичайно, жінки в моїх роботах також зустрічаються.

Іван Губенко, “Тополя”. Надано художником

Один із найбільш виразних для мене образів з ваших робіт — це хлопець, з тіла якого росте стовбур або тополя. Це і про певну лірику, але водночас про безвихідь, про самотність. Це більше про внутрішній стан, ніж про щось інше.

Це правда. Я дуже суб'єктивний у живописі, і можна сказати, що це така велика серія автопортретів, це таке нав'язування свого стану, настрою та характеру персонажу, якого я відтворюю. Робота зі стовпом — це майже автопортрет.

Це також і про єднання з певним ландшафтом. Тобто це не про те, що цей пейзаж умовно якийсь занадто драматичний, сірий і депресивний. Він так не сприймається все одно, тому що він радше більш таким олюдненим сприймається.

Так, це походить від того, що Кривий Ріг для мене найліпше місто і найкрасивіше, але, об'єктивно, в ньому дуже мало традиційно гарного, так би мовити. Після Кривого Рогу, коли я вперше опинився у Львові — у мене був шок, бо там було стільки гарних будівель, яких у Кривому Розі зовсім немає. Але з роками я зрозумів, що ця краса, яка є в Кривому Розі… через те, що вона дуже рідкісна, вона і цінніша, як остання цукерка.

Для мене таким є Кривий Ріг, який через якусь буденність і в якомусь сенсі гнітючість показує тобі яскраві та приємні мотиви. Ну, їх треба, звичайно, знайти, і я вважаю, що саме тому, здається, пейзаж має бути сумним, але якимось чином він у мене виходить таким трохи оптимістичним, я так думаю.

Іван Губенко, “Весна”. Надано художником

Я помітила, що на виставці лише одна робота 2025 року. Тому хотіла запитати про те, як військова служба вплинула на малювання та чи є зараз можливість створювати картини?

Так, мобілізувався я у 2024-му. Намагався мобілізуватися до того, але в мене відсутня реєстрація, тож трохи були труднощі з ТЦК. Та згодом знов спробував — і вийшло. Робота в мене така: я солдат, ми займаємось захистом і охороною військових об'єктів. Це не передова, та в нас є зона відповідальності.

Щодо впливу на живопис: найкумедніше, що тут є кашкет. Тепер я опинився всередині своїх "кепок". Це теж з часом усвідомив, і крім того, що це так відбулося прямо ілюстративно, я сам одягнув кепку, ще й я тепер маю нагоду спілкуватися з людьми з різних прошарків, зокрема з тими, кого я малював все життя.

У мене об'єктивно зараз немає можливостей для живопису, адже він потребує більшої зосередженості, організації та часу.

І щодо малювання взагалі: у мене ніколи не було майстерні, я не той художник, що щоранку брав полотно і малював. У мене ранній шлюб і сім'я, тож я мав працювати та заробляти кошти. Я з початку дорослого, незалежного життя поставив собі такі правила, що я відпрацьовую умовний соціальний борг як чоловік, як батько, як громадянин. Але завжди залишаю собі нагоду займатися живописом.

У мене був короткий період, коли живопис продавався дуже добре, але він тривав не більше ніж пів року. Тобто лише тоді я заробляв живописом, і це був дуже щасливий період, звичайно. Тоді я також займався живописом з ранку до вечора. Але я веду до того, що в мене насправді є досвід знаходити можливість малювати. Тому якщо я не займаюсь живописом, то я планую щось і я завжди роблю ескізи.

Повертаючись до питання, як вплинула на мене армія: довкола стало дуже багато візуального. Як за образами людей, так і за мілітарною складовою. Я ніколи не був військовою людиною, для мене військово-мілітарна естетика ніколи не була бажаною, був завжди певний бар'єр. Та з часом я знайшов компроміс у своїх ескізах, тепер мене влаштовує, як це виглядає. Я знайшов той кут зору, з якого полюбив цю естетику в своїх начерках.

А як ваші товариші ставляться до малювання та вашої творчості?

По-різному дуже. Хтось ігнорує, ну точніше — байдужий до цього. Хтось цікавиться. Хтось просить намалювати портрет або зробити ескіз, коли бачить, що я малюю.

Керівництво знає, що я художник, і був навіть момент, коли мене попросили намалювати щось у бомбосховищі для дітей. Ну, я намалював.

Іван Губенко, начерки. Суспільне Культура/Катерина Яковленко

А що ви зобразили?

Через те, що це бомбосховище, яке відведене для сімей та дітей, я там намалював такі об'єкти, котрі мають їх трохи втішити. Там була сакура, яка обсипалась; дівчинка з повітряним змієм; Ф-16; пес Патрон, київський монумент засновникам міста; а також "Азовсталь".

А чому "Азовсталь"?

Бо це певний символ. Я служу в Національній гвардії, а це символ нашої перемоги.

А як у вас самого за цей час змінилося ставлення до творчості? До живопису?

Я тут не буду об'єктивним, тому що я переживав велику творчу та особисту кризу, і це затягнулося на дуже довгий термін. Можу сказати, що ці кризи в мене завжди були, і час від часу дають про себе знати. Як і у багатьох людей, котрі щось творять, це виникає через відчуття незадоволення чи розчарування тим, що я створив. І тому тут не можу сказати, що служба у війську вплинула радикально. Вона скоріше вплинула у практичному сенсі — я помітно менше став саме писати.

Іван Губенко, начерки. Суспільне Культура/Катерина Яковленко

А якщо пишете, то що пишете?

Я продовжую ті теми, з якими працював. Завершив дві роботи, які розпочав ще до мобілізації.

А от нова робота "Пленер" — це вже початок чогось нового. Там оголена людина замахується автоматом на триногу. І, дивлячись на цю роботу, я розумію, що військо все-таки вплинула на мене. Я хоча й дуже люблю відвертість тілесну, але чомусь був дуже скутий в цьому в своєму живописі. Першим сильним враженням в армії була така дуже близька фізіологічність чужих людей. Це фізіологічна відвертість, яка шокує цивільну людину в армії — не тільки візуально, але і в розмовах, і в дурних жартах. Ти спочатку шокуєшся цим, а потім якось потрапляєш у ритм і це сприймається нормально.

У війську ти відчуваєш себе ланкою такого потужного організму, такої субстанції, яка каже тобі кожен день, що ти маєш бути сильним та впевненим. І в тобі невідворотна сила, яка щось змінює. Ця робота — якраз саме така. Вона досить фізіологічна, нахабна.

Вона також і іронічна.

Іронічна, так. Але знаєте… все ж таки існує деяке збудження, коли стріляєш. Є цей елемент, коли ти вперше береш автомат. На мене це справило сильне враження. І потім, коли ти до нього звикаєш, воно стає невід'ємною частиною, і ти розумієш, що ти вже зовсім інша людина. Те, що тебе не цікавило, лякало, стає для тебе звичною річчю.

Ми з вами говоримо про мистецтво, ви також згадували літературу; армія все ж середовище, де про такі речі говорять не в першу чергу. Розкажіть про ваше середовище — яке воно зараз?

У мене були складнощі, бо я з такої лабораторної спільноти. Я багато років працював дизайнером на "Артхаус Трафік", це була дуже зрозуміла для мене спільнота, з дуже близькими для мене поглядами та запитами. Тут, звичайно, зовсім інше. Звичайно, у війську трапляються дуже різні люди, але колег, хоч не саме художників, а загалом творчих людей, я зустрічав не так багато. Та у якийсь момент ти звикаєш. А до того я намагався це сприймати як книгу, ніби я всередині оповіді чи пʼєси.

Звичайно, що у всіх траплялися конфлікти і адаптація один до одного, притирання і в побутовому сенсі, і в особистому. Але не було в мене жодної великої трагедії через те, що я опинився серед цих людей. Крім того, є відчуття розуміння, що ці люди стають для тебе найближчими. Взагалі треба завжди про це пам'ятати. І треба якось працювати в бік того, щоб знаходити спільні точки дотику.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

Source: topnovyny.lviv.ua